Голоси Часiв

Головна   >   Голоси Часiв   >   Глава четверта. Вiйна.   >   1945 р. Схiдна Прусiя.

1945 р. Схiдна Прусiя.

Схоже, що вiйна для нас закiнчується. Ми в Нiмеччинi, майже не працюємо i тiльки їздимо. Чи то госпiталiв тепер багато? Швидше - поранених мало, iнакше знайшли б для нас мiсце. Є авторитет у ППГ-2266.

У газетах фотографiї: Сталiн, Черчiлль, Рузвельт. Такi важливi вершителi доль свiту. У Криму, в iмператорському палацi Лiвадiї проходила їхня зустрiч. Начебто домовлялися - як закiнчувати вiйну i подiлити Європу. Подробиць - нiяких. Але самий факт - приємний. Але так само є сумнiви: невже вождь пiде на тверду згоду з iмперiалiстами?

Полiтику ми не обговорюємо, живемо iзольовано, радiо немає, газети - не часто, народ аполiтичний - однi жiнки. Спiлкуємося з зовнiшнiм свiтом через поранених. Майор не просвiщає, та й немає бажання з ним розмовляти - не люблю.

26 лютого нас раптово перекинули на пiвнiч - у мiстечко Лiбштадт. Їхали по дорозi, по якiй утiкали нiмцi. Вони усi поїхали, країна порожня. Узбiччя посипанi кинутими речами - колясками, подушками, випотрошеними валiзами. Певне, тодi була вiдлига, потiм приморозок. Усюди на деревах - примерзлий пух перин. Не можу вгамувати зловтiшне почуття: "От i вам дiсталося випробувати".

З ходу розгорнулися в будинку вокзалу, щоб приймати поранених, що знищували оточене угруповання в центрi Пруссiї. Влаштовуватися легко: помешкань, перин, вугiлля, м'яса - скiльки завгодно. На нари в сортуваннi розклали матраци i накрили килимами - як у султана в палацi.

Хiрургiя не була важкою. Прийняли усього бiля трьохсот поранених, бiльшiсть - легких, вже оброблених у МСБ. 10 березня їх евакуювали i переїхали в Морунген. Мiсто окружне, тисяч на двадцять жителiв. Порожнє, як i iншi. Нам знову встановили профiль: поранення нижнiх кiнцiвок. Поранених мало, i проблем не виникало. Знайшли лiкарню i роздобули там аж два маленьких рентгени. I плiвки, i всi хiмiкалiї. Тепер ми маємо цiлком культурну травматологiю.

Наш народ ходить по мiсту, шукають "трофеї". Справа зовсiм безневинна: жителiв - анi душi. Не мiг собi уявити таку картину безгосподарського багатства: меблi, посуд, книги, технiка, картини. Одяг солдати й офiцери пiдбирають i вiдправляють додому в посилках. Для госпiталю набрали багато бiлизни, ковдр, подушок. Всю вiйну берегли, усе значилося за старшими сестрами, тремтiли за кожний рушник, а тепер - бери, не хочу!

Оскiльки в Схiднiй Пруссiї не було жителiв, то i мародерство не мало пiдгрунтя. Теж i про насильство над жiнками: чутки ходили, але щоб масовiсть - нi, не було. Втiм - не поручуся, я мiг i не знати - справа така.

9 квiтня взяли Кенiгсберг. Ми з начальником їздили, через два днi, подивитися мiсто. Маса вражень. Має вигляд як Сталiнград.

Наприкiнцi квiтня нам наказали звернути госпiталь, переїхати в Ельбинг i там розгорнутися для прийому поранених. Вибрали триповерхову школу.

Йшов останнiй наступ на Берлiн, i ми з нетерпiнням чекали: от-от вiзьмуть!

1-е травня вiдзначили, як у добрий старий час. Урочисте засiдання, доповiдь майора, святковий обiд у шкiльної столовiй. Вмiстилися всi.

А 2 травня - нашi взяли Берлiн. Почалося напружене чекання миру. Пiшли чутки з перехоплених радiоповiдомлень, що "от-от".

Нам привезли майже сто поранених iз найближчих медсанбатiв, iз тих дивiзiй, що боролися на косi Фриш Гоф. Нiмцi там завзято пручалися, невiдомо навiщо.

Однiєю з останнiх поранених привезли дiвчину-розвiдницю. Їй уже зробили високу ампутацiю стегна з приводу оскольчатого перелому, i вона знаходиться в дуже тяжкому гострому сепсисi. Гарна бiлява дiвчина з мужнiм обличчям. У неї було чотири ордени, iз них два - Червоного Прапору. Тепер її представили до звання Героя, але їй уже не дожити до нагороди.

- Я помру, доктор? Да?

- Ну, що ти, мила. Шкода ноги, але життя дорожче. Зроблять протез.

- Що - протез... Я почуваю, як життя йде. Засипаю, забуваюся й усе боюся, що не прокинуся... А не спати не можу...

Що ми могли для неї зробити? Переливали свiжу кров щодня, вливали глюкозу, давали вiтамiннi препарати. Кукса була покрита омертвiлими тканинами, iз неї стовбичив гострий уламок стегна майже бiля шийки.

Сепсис розвивався стрiмко, щодня потрясають озноби i поти по декiлька разiв. У iнтервалах лежить - блiда, як труп. За нею доглядала Шура Маташкова. Слабеньким голосом хвора запитувала:

- Шурочка... вже оголосили про перемогу?

- Нi ще... ще нi.

- Ти ж мене вiдразу розбуди. Так хочу дожити...

I вона дожила.

Ввечерi 8-го радисти iз сусiдньої частини принесли новину: готується формальне пiдписання капiтуляцiї.

Ранком 9 травня наша перев'язувальна працювала як завжди, хоча усi чекали екстреного повiдомлення.

На столах лежали пораненi, деякi розв'язанi, iншi очiкували перев'язки, третiх готували до гiпсування. Було годин одинадцять.

Раптом чуємо стрiлянину з гвинтiвок i автоматнi черги. Усе сильнiше i сильнiше. Спочатку не зрозумiли.

- Що вони там - сказилися? Зараз кого-небудь пiдстрелять.

Раптом Степан Кравченко оголосив iз дверей:

- Перемога! Перемога! На вулицю!

Усi кинулися назовнi. Я теж. Лiда накладала пов'язку i затрималася.

- Сестриця... Залишiться з нами.

Вона залишилася i ходила вiд одного столу до iншого, потискувала руки, поздоровляла.

А на стадiонi бiля госпiталю вже зiбралася юрба. Нашi в халатах, iншi у формi, солдати з рiзних частин. Навкруги чути безладну стрiлянину.

Майор вилiз на ящик i оголосив:

- Товаришi! Фашистська Нiмеччина капiтулювала! Ура!

Всi закричали, кинулися обiйматися. Майор вистрiлив вгору, знайшовся ще хтось iз зброєю, почулися рiдкiснi хлопки.

Довго ще не хотiли розходитися, насилу вдалося вiдправити сестер i лiкарiв.

У перев'язувальнiй Лiда уже встигла перев'язати майже всiх, що лежали на столах. Я поздоровив їх iз перемогою.

* * *

Далi була сцена, що запам'яталася у всiх деталях, на все життя.

Шура Маташкова заглянула в перев'язувальну.

- Микола Михайлович, пiдемо до Зої.

- А що, погано?

- Нi, потрiбно їй сказати... просила. Ви краще скажете.

Менi не хотiлося йти. Нi, не хотiлося. Але що зробиш - ти лiкар, треба.

Вона лежала блiда, з синявою, очi закритi, i навiть не знаєш, чи жива. Шура шепоче:

- У неї був озноб о восьмiй годинi. Тепер забулася. Але дуже просила розбудити.

- А може, не будити? Прокинеться - скажемо.

- Розбудiть, Микола Михайлович. Мабуть, i не прокинеться вже сама.

- Зоя, Зоєчка!

Трохи вiдкрила вiки. Облизала сухi губи.

- П-и-т-и.

Щуру напоїла її з поїльника морсом. Очi зовсiм вiдкрилися.

Погляд усвiдомлений.

- Зоя, Нiмеччина капiтулювала! Поздоровляю тебе з перемогою!

Пожвавилася, посмiхнулася хворобливою, слабкою посмiшкою. Сльоза поповзла з кута ока по скронi униз.

- Поздо-р-о-в-ляю... I вас поздоровляю... Дочекалася... Тепер би поправлятися...

Сiв бiля неї на лiжко, узяв руку, тонку, блiду, безкровну, iз грубою шкiрою на долонi, iз нерiвними нiгтями. Говорив, утiшав.

- Ти засни, Зоєнько. Набирайся сил.

I вона заснула.

До вечора був ще один озноб, пiсля якого повний спад сил i серцева кволiсть. Нiчого зробити не могли. Померла.

Це була остання смерть у нашому госпiталi. I тому особливо образлива i сумна. Але усе навколо так переповнилося щастям, що нiчим не затьмарити радiсть. Просто не вiрилося, що вже не вбивають.