Голоси Часiв

Висновок.

Коли переписував свої записки, увесь час оцiнював i свою роботу, i товаришiв, думав про народ, про вiйну, хiрургiю. Потрiбно цi думки записати.

Море страждань людських. Понад 40 тисяч поранених, бiльшiсть - лежачих, важких. Майже тисяча померли. Це тiльки в нашому маленькому ППГ на кiннiй тязi, розрахованому на двiстi лiжок, iз п'ятьма лiкарями.

Якi вони були молодцi, нашi пораненi! Мужнi, терплячi - справжнi герої! Але самi про себе, про свої подвиги вони розповiдають просто, як про щось буденне.

От якi свої записки, писанi в Ельбинзi в травнi 45-го, знайшов я серед чернеток наукових праць.

"Так, про героїзм. Який героїзм можна побачити в польовому госпiталi? Нiмець нас не оточував, в атаку нашi санiтари не ходили. I навiть дивно сказати - я мало чув розповiдей поранених про героїчнi подвиги. "Наказали... пiднялися... пiшли... вiн строчить... ми йдемо... вiн побiг... пiдхопилися в його окопи..." А частiше навiть не так. "Лейтенант кричить: "Пiдводься! Пiшли!" - а вiн строчить... голови не пiдняти... лежимо, не дивимося на лейтенанта. Отут вiн знову: "Пiдводься!" Пiстолет витяг i став вилазити з окопу: "Ну, i х..... з вами!" Довелося i нам... Побiгли... уперед... Отут його убили, а нам начебто соромно стало, старшина нас повiв... Так i добiгли до їхнiх окопiв... Отут у мене один фриц вистрiлив. Добре, що не убив". Про таких лейтенантiв я чув не раз. Але самi вони розповiдали iнакше: "Капiтан дзвонить: "Пiднiмай своїх!" А мої усi лежать в окопчиках, голови не пiднiмають. Нiмець б'є з кулеметiв суцiльно. Де ж їх пiдняти? Дзвоню: "Олександр Iванович, не пiдняти менi! Придуши он тi точки..." А капiтан у вiдповiдь тiльки матюкає: "Наказ!" Що будеш робити? Наказ! Кричу своїм: "Вперед! За Батькiвщину! За Сталiна!" Побiг уперед, i що ви думаєте? Пiднялися - один, другий... побiгли. Ну, думаю, тепер тiльки б подалi пробiгти, поки не стукнуть. Бiжу, що є духу, на них не оглядаюся, чую, що кричать... "Ура!". Думаю: "Добiжiть, миленькi!" Але отут мене стукнуло, впав i свiдомiсть загубив, потiм прийшов до тями, подумав: "От i усе, ненька..." Але бачите - ожив... не кинули мене мої, винесли".

За усю вiйну менi не довелося бути свiдком помiтних, ефектних, героїчних вчинкiв, крiм того запеклого льотчика в жовтнi 41-го в Сухиничах. Але я бачив iнший, повсякденний, щогодинний героїзм, бачив масову мужнiсть. Потрiбно мужнiсть, щоб переносити страждання. Страждання: фiзичний бiль - гострий, коли знiмають пов'язку, коли розпирає стегно, уражене газовою флегмоною. Коли треться гiпс об пролежень на хрестцi. Коли мiсяцями болить голова пiсля поранення черепа. Голод i спрага щелепного пораненого, iз розвороченим ротом, що не ковтає, котрого не можуть нагодувати, поки не привезуть до спецiалiстiв. Страждання: холод, вiдсутнiсть постелi, незручне положення в гiпсi. Скiльки з них плакало i кричало в наметах, при перев'язках i наших хiрургiчних процедурах? Одиницi... Хто з них просив собi особистої, окремої поблажливостi або пiльги по тяжкостi поранення або по чину? Одиницi.

А мужнiсть ухвалення рiшення? "Потрiбно вiдняти ногу"... "Потрiбно зробити резекцiю суглоба. Так, нога гнутися не буде".

Героїчний наш народ. Мужнiй, терплячий, стiйкий. Це не просто дисциплiна. Ця велич духу.

Низький уклiн їм, усiм пораненим, що пройшли через наш ППГ, через усi госпiталi.

Звучить високопарно, але це так i є.

* * *

От уже минуло 55 рокiв пiсля вiйни. Багато я перечитав за цей час.

Чи прояснилася iстина про вiйну? Нi, не прояснилася. При радянськiй владi її бiльше затемнювали, чим проясняли. Говорилося: ми - мирна країна. Гiтлер напав вiроломно. Раптово. Смiх! Начебто не знали, хто - Гiтлер? Мовляв, ми готувалися, але не встигли. Але немає офiцiйних цифр - як готувалися? Скiльки було танкiв, лiтакiв? Яких? Скiльки дивiзiй?

От нещодавно з'явився Суворов - збiглий чекiст iз ГРУ i написав скандальну книгу "Ледокол". Сказав: Сталiн сам готував напад на Нiмеччину, але не встиг. Що в нас була величезна перевага в озброєннях. Що країна була вiдмобiлiзована. Нещодавно промайнуло в пресi, що i Жуков у генеральному штабi готував плани вторгнення, але якiсь слабкi, i Сталiн їх нiби-то забракував. Не солiдно.

Суворову я не дуже повiрив. Пiсля перебудови повиннi були з'явитися щирi цифри про зброю i вiйська. Не з'явилися.

Але щось є. Танки i лiтаки "новiтньої конструкцiї", (застарiлих не рахують). Отож: у червнi 1941 перевага нiмцiв була 1:3, у груднi - по танках - зрiвнялися, по лiтаках ми вiдставали 1:1,2. Але виробничi потужностi i конструкцiї зброї були, тому i вiдбувся в 1942 перелом у спiввiдношеннi сил. До кiнця вiйни вiн досяг 5:1 на нашу користь.

Враження? Була якась фатальна вiйськова дурiсть Сталiна. Обдурили його нiмцi дезiнформацiєю. Репресiями вiн знищив кращих генералiв i задавив iнших: вони могли тiльки пiдтакувати вождю.

Думка: планiв завоювати Європу - не було. Було накопичення вiйськової потужностi з панiчного страху перед Гiтлером. Але не було справжнього керiвництва армiєю. У результатi - плутанина i поразка.

Так, Сталiн умiв перемагати. Але тiльки тим, що не шкодував людей. Це - i будiвництва, i колгоспи (голодомор). Але бiльше усього - вiйна. Цифри втрат змiнювалися i не достовiрнi дотепер. Точних - просто не iснує. Найбiльш ймовiрнi: країна не дорахувалася 20 - 25 мiльйонiв. Це - у чотири рази бiльше, нiж нiмцi i разiв у двадцять бiльше союзникiв.

Генерали завойовували перемоги трупами солдат, а зовсiм не генiєм. До речi: нещодавно спливла цiкава цифра: 300000 поклав Жуков тiльки для взяття Берлiна. Поспiшав, бачите. Навiщо? Мiсто i так лежало пiд ногами.

Такою була i вся вiйна.