Голоси Часiв

1941 р. Початок.

У мене достатньо матерiалу про вiйну: був головним хiрургом Польового Пересувного госпiталю-2266 вiд початку до кiнця. Менi потрiбно було вести "Книгу записiв хiрурга" у якiй вiдзначалася вся робота за кожний активний день: операцiї, смертi, надходження, евакуацiї. До них - примiтки. Я використовував їх як щоденник. Товста книга майже 600 сторiнок зберiгається дотепер. Саме по нiй у 1974 роцi я написав повiсть "ППГ-2266" або "Записки вiйськового хiрурга". Усе що там написано - правда. Подiї, люди, пораненi - усе було, як було. Звичайно, усього вмiстити неможливо, але основне є. Дiалоги - придуманi, а думки i "ключове слово" були або записанi, або пам'яталися.

Писати спогади наново менi не хотiлося: будуть гiрше, пiсля першої книжки пройшло ще 23 роки. Тому я тiльки зробив скорочення i вставив те, що викинула цензура. Такого виявилося достатньо. Все одно вийшло довго, але коли перечитую: шкода викидати.

Через темнi сiни я входжу у велику кiмнату, зовсiм порожню. Жалюгiднi меблi, комод iз фотографiями, над ним на стiнi рупор.

Кiнець фрази диктора:

- ... Молотов...

I далi - промова: "Громадяни i громадянки Радянського Союзу! Сьогоднi, о 4 годинi ранку, без пред'явлення будь яких претензiй до Радянського Союзу, без оголошення вiйни, нiмецькi вiйська напали на нашу країну, атакували нашi кордони".

Вiйна... Вiйна!

Я прийшов у цей будинок, щоб навести довiдки про своїх зведених братiв. Довго збирався - i так не пощастило.

Тихо в мiстi. Будиночки дрiмають пiд липами. По дерев'яних тротуарах зрiдка простукають каблуки дiвчиська. Iнодi з вiкон чути радiо - музика.

"Чи була та промова?" - Була.

Оманлива тиша. Тi, хто чув Молотова, уже гiрко думають. Але не усi ще i знають.

Думки по iнерцiї бiжать по старих дорiжках, але наражаються на гостре. Про хворих... Вчора прооперував старого з защемленою грижею. Потрiбно пiти подивитися. Можливий перитонiт.

"Хiрургiї тепер буде - скiльки завгодно!"

Пiшов у лiкарню. За пiвгодини мiсто вже змiнилося. Метушня, тривога. Жiнки поспiшають iз кошиками. У крамницях - черги. Чоловiкiв не видно. Напевно, вдома, останнi години. По радiо усе ще музика. Але от-от мiсцевий диктор оголосить:

- Наказ "З'явитися через двi години пiсля оголошення загальної мобiлiзацiї за адресою..."

У вестибулi багато вiдвiдувачiв. Звичайно в недiлю тут досить приємно. Видужуючi виходять до родичiв, радiсно посмiхаються, щось говорять i вiдразу на ослонах закушують. Сьогоднi тiльки плачуть.

Дiвчина-санiтарка дає менi халат i повiдомляє:

- Вас викликають у вiйськкомат.

У вiйськкоматi, на розi Радянської та Енгельса, пожвавлення. Юрбиться рiзний народ, чоловiки вiйськовi та у цивiльному. Вартовий. Свiжий наказ на дверях. Чорнiють слова: "Загальна мобiлiзацiя".

Майор розпорядився:

- Пiдете в другу школу на призовний пункт хiрургом у комiсiю. Зараз.

2-га школа нова, чотириповерхова - прикраса Череповця. Поки тут вiдносно тихо. Лiкарi вже зiбралися. Я знаю їх усiх: терапевт, очник, отоларинголог, невропатолог i я - хiрург. Начальник пункту, товстий пiдполковник, попередив:

- Товаришi лiкарi, судiть суворо та вiдповiдально. Я знаю вашi штучки - направляти на консультацiю, обстеження. Цього не потрiбно. Часу немає. За два днi ми повиннi вiдмобiлiзувати нашi контингенти.

Ми розсiдаємося в двох кабiнетах. З чотирьох годин пiшли мобiлiзованi. Реєстратура видавала нам їхнi картки. Солдат викликають iз коридора за прiзвищами, секретар перевiряє, коли проходив медкомiсiю. Якщо давно - посилає до лiкарiв, якщо нещодавно - запитує:

- Здоровий? Служити можеш?

- Можу.

Штамп - i кiнець. Прийнятий.

От вони йдуть передi мною - захисники Батькiвщини. Вiд 20 до 35. Колгоспники з примiських сiл. Робiтники наших заводiв. Дрiбнi службовцi. Погано одягненi, але не запущенi, у чистих сорочках. У бiльшостi - худi. Хмурi. Слiв не говорять. Зiбралися на тяжку роботу. Потрiбно.

Вони роздягаються бiля входу в клас, у загородi з ослонiв i пiдходять до лiкаря, прикриваючи долонями соромiтнi мiсця.

Гола людина зовсiм беззахисна.

Вiн навiть збрехати боїться, якщо, звичайно, досвiду не має.

- Ну, так що болить?

- Да так, нiчого, на погоду плече ломить, перелом був.

Йому 35 рокiв, троє хлопцiв. Руки вiд роботи нiби покритi дубовою корою. Вiн несмiливо говорить свої скарги, ледве сподiвається, що лiкар знайде якийсь огрiх у його тiлi i вiдпустить додому.

Я дивлюся на його руку, перевiряю силу й об'єм рухiв у суглобах. Потiм слухаю його груди. Слухаю бiльше для порядку: вiн здоровий.

- Все у вас добре. Потрiбно служити.

- Служити, так служити...

Наступним йде молодий хлопець, iз чубом, iз посмiшкою всiма зубами.

- Нi, не служив. Порок серця визнавали, вiдсрочили. I я здоровий, лiкарю, здоровий! На лiсопильному працюю. На фронт треба, фашистiв бити.

Послухав серце i написав: "Придатний до стройової служби".

Попадаються i такi, що симулюють. Наївно, здебiльшого без особливих надiй на успiх.

Годин до семи вечора народ пiшов рясно. Черга шумiла в коридорi. Напiдпитку попадалися усе частiше i частiше. Зовсiм п'яних вiдсiвали в реєстратурi - складали в один клас, щоб проспалися. Без особливих причiпок. Тих, хто вже пройшов комiсiю, збирали в iнший клас, а як накопичиться взвод - строїли надворi i - на вокзал.

З вiдкритих вiкон видно, як навколо розростається цiлий табiр. На возах i на землi сидять баби, дiти i мужики компанiями, розмовляють, їдять, випивають. Це з колгоспiв приїхали, хто подалi. Зрiдка пiснi чуються.

Коли з заднiх дверей школи виводять черговий взвод, весь табiр пiдхоплюється i люди кидаються до школи: подивитися своїх i проводжати - зовсiм, на вiйну. Жiнки кидаються прямо в ряди, усе мiшається. Старшини, що вiдводять новобранцiв, кричать захриплими голосами, вiдтягають тих хто особливо заважає.

Взвод вiдправляється уздовж Радянського проспекту. Чоловiки тримають за руки дiтей, дружини виснуть у них на плечах, iншi - скромнi - йдуть осторонь. Шум, вигуки, ридання.

Потiм жiнки будуть повертатися додому, самотнi, розгубленi - до нового життя - cолдатки.

Працювали без перерви, вечiр i в нiч. Вiкна завiсили ковдрами. Вiд лiтакiв.

Батько мiй пiшов на вiйну в серпнi 1914 року. Мама розповiдала, як проводжала його iз села в Череповець, i, напевно, також стояла бiля пункту i плакала. А потiм поверталася на пароплавi в сiм'ю своєї жадiбної свекрухи.

До другої години розвиднiлося i зняли ковдри з вiкон, але робота зупинилася. Людський потiк вичерпався. От i скiнчився наш перший день вiйни.

А що там, на фронтi?