Голоси Часiв

Головна   >   Голоси Часiв   >   Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр.   >   1934 р. Заочний iнститут. Вiдпустка. Авантюра з унiверситетом. Похорон мами.

1934 р. Заочний iнститут. Вiдпустка. Авантюра з унiверситетом. Похорон мами.

Дуже хотiлося учитися. За законом потрiбно вiдпрацювати три роки, щоб вступити до вузу. Не було терпiння чекати. Весною 1934-го витримав контрольнi iспити у ВЗII - Всесоюзний Заочний Iндустрiальний Iнститут у Москвi. Енергетичний факультет.

Але мене спокушала не iнженерiя, а теоретична наука з ухилом у бiологiю. Винахiдництво - тiльки захоплення. Унiверситет! От куди хотiлося. Вибрали - Ленiнградський.

Галя захопилася iдеєю про iнститут i активно готувалася до iспитiв. Подали заяви на бiофак.

Але були складностi. Мама важко хвора. Я зобов'язаний їй допомагати. Де взяти грошi? Можна для початку продати книги, а потiм буду працювати.

По дорозi в Ленiнград ми з Галею заїхали в Ольхово. Мамi не сказали, що вже пiвроку одруженi, нiби "наречена". Вона робила вигляд, що повiрила. Дотепер соромно за цей вiзит. Хiба можна давати таке психiчне навантаження матерi, яка вмирає? Напевно, вона усе розумiла. Черства людина, Амосов.

В унiверситетi давав адресу Ольхово, а виклику на iспити усе немає i немає. Сьомого серпня поїхали, не дочекавшись. Виявилося - непорозумiння. Iспити в розпалi. Допустили, але потрiбно у великому темпi надолужувати, i конкурс величезний, а службовцiв приймають в останню чергу. Саме головне - книги не купують. Носився зi своїм списком по букiнiстах, магазинах - дарма: "Своїх багато". Хоч плач. Вiдправив назад.

Усе розсипалося. Поступати в унiверситет не зважилися. Галя поїхала в Архангельськ i витримала iспити в медiнститут, вiн почав працювати за два роки перед цим.

Пiсля невдачi в Ленiнградi я один повернувся в Ольхово, щоб побути iз мамою. Там i закiнчив свою вiдпустку, тижнi зо два прожив. Одна розмова стоїть в пам'ятi:

- Якщо одружишся, будь вiрним чоловiком. Знай, що жiнка страждає незмiрно бiльше, нiж чоловiк. Пам'ятай моє нещасливе життя, утримуйся.

Цей завiт мами не виконав - розiйшлися з Галею пiсля шести рокiв шлюбу. Правда, за взаємною згодою, без дiтей i зобов'язань.

Проте завжди пам'ятаю слова мами про жiночу частку страждань при сiмейних прикростях. Намагався їх зменшити. Чим? На жаль - порушенням заповiдi - таємницею.

Не знав, що прощаюся навiк: мама померла через три тижнi.

А життя продовжилося, як i не було лiтньої авантюри з Ленiнградом. Прийняв змiну i почав працювати. Дружина - студентка, стала кожний день їздити на заняття в таку далечiнь: трамвай, переправа, автобус. Бувало, увечерi чекаю, чекаю...

Маруся надiслала телеграму: "Мама померла". Нiчого не додала - образа жеврiла - їй довелося доглядати за мамою, не менi.

Шлях не близький, прибув у день похорон.

День чiтко залишився в пам'ятi: яскравий, осiннiй, пiвнiчний. Червонi ягоди на наших горобинах: на однiй як кiновар, на iншiй - злегка жовтогарячi. Було тепло, вiкна в будинку вiдкритi. На подвiр'ї й у кiмнатi повно жiнок, багато хто з дiтьми. Подумалося: усiх їх вона перша потримала на руках. Але хiба хтось знає про ту акушерку, що допомагала нам з'явитися на свiт? На жаль, навiть учителiв забуваємо. (А iншi - i батькiв).

Слiз не було. Обстановка гальмувала почуття. Мама лежала в трунi, майже не впiзнати. Не фотографували, пам'ятаю тiльки живою.

Незабаром її понесли на цвинтар. Довгим показався цей шлях через село. Чоловiки всю дорогу несли труну на плечах, жiнки голосили. За чверть столiття кожна приносила до Кирилiвнi свої прикростi i бiди, не говорячи вже про хвороби.

Багато було народу на цвинтарi, як на пасху.

Ховали без священика, мама не звернулася до Бога. Музики в Ольховi теж не було. Голова сiльради сказала декiлька дошкульних недотепних фраз, i пiд плач жiнок соснову труну опустили в могилу, поруч iз бабусею Марiєю Сергiївною.

Вiнкiв в Ольховi не робили, квiтiв теж не вирощували в присадках. Поминок не було.

Горе охопило, коли повернулися додому з цвинтаря. Будиночок порожнiй. Лiжко прибрали, щоб помiстити труну. Але нiби ще витає дух мами в кожнiй речi. Сльози полилися, i довго не мiг їх угамувати.

Усе! Нiби зник деякий страхувальний мотузочок, за котрий вже не тримаєшся, але завжди можна схопитися, якщо почнеш падати.

Переночував одну нiч. Не смiв доторкнутися до її речей, але ранком наткнувся на старий клейончастий зошит. Бачу, щось начебто щоденника. Думка: "Навмисно лишила на очах?" Нi, хитрiсть їй не властива. Можливо, перечитувала перед смертю, а сховати вже не було сил.

Не став читати, не смiв торкатися. Тiльки глянув мигцем на короткi записи вiд часiв вiйни. Рiзанули по серцю. Горе, туга за чоловiком, причiпки свекрухи, чiпляння чоловiкiв, хвороби Миколки, борги, борги вiд зарплатнi до зарплатнi... "Нi, нехай полежить..." (i дотепер не можу собi вибачити, що не взяв iз собою: щоденники пропали.)