English    Русский

Обкладинка книги Бориса Малиновського "Шлях солдата"
Читати книгу "Шлях солдата", в pdf форматі  ›››    

Читати книгу "Шлях солдата" онлайн  ›››    
© Б.М.Малиновський, 1984

"Шлях солдата"
Борис Малиновський

К: Радянський письменник, 1984. -192с. (Серия "Звитяга")


Світлої пам'яті брата Льва присвячую

БОРЯ, ВІЙНА!

Останні години.

Суботнього вечора 21 червня 1941 року я отримав звільнення на цілу добу і приміським поїздом виїхав з військового містечка до Ленінграду. У містечку стояв наш 108 й гаубичний артилерійський полк.

У неділю, 22 червня, до Ленінграду повинна була приїхати сестра мого батька – Павла Василівна, або просто Паля, як я називав її в дитинстві. Про це мені повідомили батьки, які мешкали в Іванові. За два роки, що я був в армії, у мене в перший рік служби побував батько разом із старшим братом Левом, а трохи згодом – мама. Лічені години, проведені разом з ними, пролетіли для мене як одна мить. Коли приїхала мама, мені не можна було навіть взяти звільнення. Була середина тижня, а нас відпускали з частини лише щонеділі. Врятувала мене винахідливість старшини. Не довго думаючи, він відправив моє відділення в'язати віники. Вишукавши бійців, я вивів їх із військового містечка до лісу. Червоноармійці зрізали березові гілки, а я розмовляв із мамою.

Близька зустріч з Палею втішила мене, розбудила спогади про рідний будинок, змусила задуматися про майбутнє: призначені мені два роки служби вже закінчувалися.

За вікном вагона, незважаючи на пізній час, було дуже світло. Миготіли дерева, телеграфні стовпи, лісові галявини. Подумки я вже був у рідному Іванові. 24 серпня мені виповниться двадцять років. Уявив, як з'явлюся цього дня у рідному домі. Уява моя почала малювати одну картину за іншою. Тиха, майже заміська вулиця. Будинок з воротами та хвірткою в сад, із зеленими лиштвами на вікнах. Невисокий ганок. У сінях темно, я ледве намацаю двері й увійду до хати. Мама мене побачить першою, визирнувши з кухні до передпокою – подивитися, хто прийшов. Яка радість засвітиться у її великих чорних і таких лагідних очах! Як міцно і трепетно вона обійме мене! І одразу ж крикне: "Батьку, дивись, хто приїхав!"

А він уже входить до передпокою. Ми цілуємося, обіймаємо одне одного.

"Чому ти не сповістив нас? Ми б зустріли тебе!" - З ноткою милого бурчання в голосі скаже він.

Ось уже мчать Льолька і Льова – мої сестра та брат. Дивляться і не впізнають мене у військовій формі. Вони і самі виросли!

Стоп! Я припинив політ своєї нестримної фантазії. У серпні буду ще в армії, чудес у світі не буває – термін моєї служби закінчувався лише у жовтні. Батьки в останньому листі питали мене про плани на майбутнє. Відповісти на це було не так просто. Мені дуже хотілося повернутися до інституту, звідки був призваний до армії, і я вірив, що це можливо. Коли нам, студентам-першокурсникам, стало відомо, що ми служитимемо в армії, нас кілька разів збирали та пропонували вступати до різних військових училищ. Частина студентів погодилася, але більшість вирішила йти на службу в армію, вважали, що, відслуживши 2 3 роки, можна повернутися до інституту. Так думав і я.

На другий рік служби моя впевненість у швидкому поверненні "на громадянку" почала згасати. Хоча наша країна підписала з гітлерівською Німеччиною пакт про ненапад, відчувалося наростання військової небезпеки, "Дивна війна" на Заході закінчилася розгромом Франції. Гітлер захопив Данію, Норвегію, Югославію та Грецію. Майже вся Європа опинилася під чоботом фашистських окупантів. До нас у полк за останні місяці прийшло велике поповнення з числа "приписників". Це було схоже на негласну мобілізацію.

Новий нарком оборони Маршал Радянського Союзу Тимошенко вимагав максимального наближення військових занять до бойової обстановки. Збільшилася кількість бойових стрільб, зростали масштаби навчань. Ми виїжджали до таборів і тренувалися вести артилерійський вогонь у суворі морози, чого раніше не практикувалося. "Робити все так, як у бою" – стало основним гаслом армії. Все це змушувало мимоволі замислитися…

Відправляючи додому фотографію, на якій були зняті всі сержанти нашої батареї на чолі зі старшиною, я напівжартома-напівсерйозно зробив такі доповнення до звань та прізвищ:

"Старшина Косаговський – учасник всіх боїв і воєн; сержант Малиновський - майбутній учасник боїв та воєн; старший сержант Парахонський – ніде не воював", – і так далі.

Старшині я зробив такий запис тому, що він брав участь у боях на озері Хасан, Халхін-Голі, на Карельському перешийку і любив повчати нас, посилаючись на свій бойовий досвід.

Коли 1940 року вводилися сержантські звання, у газетах багато писали про роль молодших командирів. Це тішило наше самолюбство, і ми цілком віддавалися службі, хоча більшість і не думала залишатися в армії довше за визначений термін. На очах один одного ми з новобранців-червоноармійців – простих хлопців – виросли в досвідчених, як нам здавалося, "бувалих" сержантів, тих, кого в газетах називали "кістяком" Червоної Армії. "А шкода буде розлучатися восени з хлопцями, особливо з тими, з ким пліч-о-пліч прожив два роки служби", - мимоволі думалося мені.

Зараз уже служити було легко, не те, що спочатку, коли все було нове, незвично, а я був недосвідчений і непристосований для самостійного життя.

Армійські порядки та взагалі службу в армії до призову я уявляв лише за книгами, прочитаними у школі.

В армію я був призваний у 1939 році, у жовтні, провчившись два місяці на першому курсі Ленінградського гірничого інституту. У 40-му запасному артилерійському полку розпочав службу червоноармійцем. Через два або три місяці бійців, які мають середню освіту, направили в полкову школу, і стали називати курсантами.

Вранці від міцного сну нас будив дует голосів днювального і старшини Шепеленко:

– Перша батарея, підйом!

Летіли у бік ковдри, ми схоплювалися з нар, одягалися якнайшвидше, знову лізли на нари – заправляти свої ліжка. Потім з шаленою швидкістю накручували онучі і тицяли ноги в чоботи вже під нову команду старшини:

– Батарея, шикуйся!

На ходу підперезуючись ременем, ми бігли шикуватись.

– Р-рівняйся! Струнко! Спр-рава нал-ліво по пор-рядку р-розрахуйся! Надстроковик Шепеленко був, безумовно, великим майстром своєї справи. За кілька тижнів він навчив нас підніматися і заправляти ліжка за лічені хвилини, акуратно і туго затягувати пояс на гімнастерці, чистити до блиску ґудзики та чоботи, тримати чистими підкомірці. Арсенал методів виховання в нього був невеликий, але дієвий. Цьому сприяла сама ситуація казарми, побудованої ще до революції. Щодня треба було мити з тирсою цементну підлогу, чистити холодні туалети й умивальні кімнати, топити пічки, пиляти і колоти для них дрова, збирати недопалки, накидані поблизу будівлі. Усе це стосувалося обов'язку дневальних. Однак спочатку це більше випадало на долю тих, хто, на думку старшини, погано осягав правила поведінки молодого бійця – спізнювався на шикування, сперечався, збивався з ноги під час стройової ходьби.

Я робив усе з великим старанням і незабаром став відмінником бойової та політичної підготовки. Не все виходило одразу. Оскільки з нас готували молодших командирів, то вчили командувати відділенням. Наче це просто наказати своїм товаришам: "Відділення, шикуйся! Рівняйся! Струнко!" Але в мене, та й у інших курсантів, спочатку вилітали з горла лише жалюгідні подоби розкотистих шепеленківських команд.

Мені довго також не вдавалися стрибки через "коня" – відомий фізкультурний снаряд, який ми глузливо охрестили "кобилою". Старшина і тут вигадав простий спосіб навчання. Коли йшли на обід, по дорозі він підводив нас до снаряду, що стояв неподалік нашої казарми, і ми по черзі розбігалися і стрибали через нього. Хто виконував стрибок добре – міг йти до їдальні. Невдахи залишалися і робили нові спроби впоратися з "кобилою".

Не обійшлося і без курйозів. Вперше в караулі стояв уночі, охороняючи ворота гарнізонного складу, і на мене мало не наїхав трактор. Він став наближатися, і я закричав:

– Стій!

Тракторист, звісно, не чув мого голосу і продовжував їхати. Я загорлав на все горло:

– Стій! Стрілятиму! – І відчув, що зірвав голос.

А трактор ревів уже зовсім близько. Водій нарешті побачив мене та зупинив трактор. Я вже встиг зарядити гвинтівку, націлив ствол на вікно кабіни і, тремтячи від напруги, був готовий вистрілити, якщо трактор не зупиниться…

Тракторист вискочив із кабіни. Голосом, що зривається я йому скомандував:

– Руки вгору!

Потім натиснув кнопку дзвінка для виклику начальника варти. Той прибіг, перевірив документи "порушника", вилаяв його та відпустив.

– Ти зарядив гвинтівку? – Запитав він мене.

– Так!

– Розряди!

Я обережно відчинив затвор, але патрона в темряві не помітив, мені здалося, що він упав на землю. Хвилин десять ми обидва лазили руками по замерзлій, уже припорошеній першим снігом землі, поки начальник варти не здогадався перевірити, скільки патронів у мене залишилося в магазині. Усі п'ять були на місці. Похапцем я не до кінця відвів затвор, патрон не пішов у ствол, залишився в магазині.

На радощах (а за втрачений патрон суворо карали) начальник варти не став мене лаяти, тільки соковито сплюнув і пішов.

Нарядів поза чергою я не мав. Але один раз, у перші дні командування відділенням, довелося мені все ж таки невинно постраждати. Я проводив заняття з стройової підготовки. У моєму відділенні був червоноармієць, з яким я ніяк не міг упоратися. Чого він тільки не творив? Одного разу, коли я влаштував перерву в занятті, він замість туалету поспішно рушив до рогу нашої казарми і зайшов у маленький кам'яний сарайчик, порожній і незаконно пристосований під одвічну людську потребу. Я це помітив, але не зауважив. Уявіть собі мій жах, коли, повернувши голову, побачив командира полку, що прямує до "місця злочину". Поманив мене рукою, він підійшов до сарайчика і відчинив двері. Боєць, побачивши нас, витягнувся по стійці "струнко".

– Гарний гусак! – сказав командир полку, дивлячись з усмішкою на голоногого червоноармійця.

– Це твій боєць? - звернувся він до мене. – Ось і вичистіть тут все до блиску! – І трохи м'якіше додав: – Це для науки: бійців не тільки стройової вчити треба, а й виховувати!

Грюкнув дверима і пішов.

На наше щастя, старшина не розпитував нас, для чого нам цього дня знадобилися відро, лопата і швабра. Попрацювали ми на славу! Кажуть, немає лиха без добра: боєць після цього випадку перестав підводити мене. Виходить, командир полку знав, що робив...

Справжня військова служба почалася для мене, коли я потрапив до 108-го ГАП, куди був переведений на другий рік служби. То був кадровий полк Червоної Армії, озброєний потужними 203-міліметровими гаубицями. Його славне бойове минуле ще вище підняло в моїх очах значущість перебування в армії. Початок історії частини поклав важкий артилерійський дивізіон, який був сформований 8 липня 1920 р. у складі 48-ї стрілецької дивізії ІІ Кінної армії. Відзначився у роки громадянської війни, дивізіон перетворили на полк. За відмінні показники у бойовій та політичній підготовці наказом Реввійськради у 1923 році він був удостоєний звання "Зразковий". У Червоній Армії на той час було лише три частини, які мали це високе звання.

Першим командиром полку був майбутній герой громадянської війни в Іспанії, кавалер трьох орденів Червоного Прапору В.І. Димитров, болгарин за національністю. Довгий час полком командував Н.М. Хлєбніков, колишній начальник артилерії Чапаєвської дивізії.

У вересні 1939 року полк взяв участь у визвольному поході радянських військ у Західну Білорусію, і з листопада 1939 року у складі частин 56-го стрілецького корпусу 23-ї армії брав участь у боях проти білофінів.

Я потрапив у полк, коли його відвели під Ленінград. За вмілі дії та мужність кілька командирів та червоноармійців полку були нагороджені орденами та медалями. Кожен нагороджений уявлявся мені людиною незвичною, героєм у сенсі цього терміну. Та й не лише мені. Коли, отримавши звільнення на суботу, ми, сержанти, ходили в кіно, жодна касирка не наважувалася зупинити нашого помкомвзводу, який був твердо впевнений, що вхідним квитком для нього є медаль "За відвагу", що яскраво виблискувала на його грудях.

Тут, у кадровому полку, я пройшов гарну школу бойової виучки, комсомольської роботи, товариства. Особливо мені подобалися заняття з підготовки даних для відкриття вогню та управління вогнем артилерійської батареї. Цю складну науку я здолав швидко і пишався тим, що на заняттях, які проводяться в "навчальному класі" – на полігоні, міг найшвидше молодших командирів підготувати дані, безпомилково вів пристрілювання і стрілянину на поразку. Виконання цих завдань не входило до обов'язків молодших командирів. Проте це, мабуть, робилося з метою, щоб підготувати з нас молодших лейтенантів. Останні місяці в полку говорили, що тих, хто має середню освіту, замість демобілізації направлять на курси молодших лейтенантів.

...А поїзд уже підходив до Ленінграду.

На Суворовському проспекті у старому триповерховому будинку мешкала Зоя, дочка Палі. До неї я й поїхав. У перші місяці після призову Зоя приїжджала до мене майже щонеділі – відвідати і щось привезти: домашнього печива, цукерок, різної їжі. Зима 1939 року почалася із лютих морозів. Коли стояв на посту або був на польових заняттях, ноги мої багато разів опинялися на межі обмороження. Із чобіт я їх витягав, не відчуваючи пальців. Зоя приїжджала в туфлях, чекала на мене на вулиці і потім мала мужність прогулюватися зі мною біля воріт містечка. Якби серед людей знадобилося відібрати зразки доброти та самовідданості, то я поставив би Зою в перший ряд.

Вона зустріла мене, як завжди, дуже тепло та привітно. Але було вже пізно, а їй треба було встати раненько, щоб відвідати чоловіка, покликаного до армії місяць тому. Ми лягли спати.

Вранці 22 червня я поїхав на вокзал до поїзда і довго шукав Палю, але, не знайшовши її, повернувся до Зої. А Паля була вже там, десь я її проворонив. Обговоривши іванівські новини, ми вирушили подивитися Ленінград. Була година десята ранку. Місто жило звичайним життям. День видався сонячним. Ми йшли по заповненим людьми та машинами вулицями, розглядаючи помолоділі під яскравим денним світлом фасади будівель; проходячи Невським, постояли на Анічковому мосту – милувалися красою клодтівських коней. Від будівель і скульптур ніби віяло історією…

Я розповів Палі, як брав участь у Першотравневому параді. Полк тоді виїхав до Ленінграду за тиждень до свята. Кілька ночей тривали тренування на Палацовій площі перед Зимовим. Першого травня, в чудовий весняний день, відбувся великий парад, яких раніше не бачили в Ленінграді: надзвичайно багато техніки, парашутно-десантні війська, важка артилерія... Ми їхали в автомашинах, за нами тягачі тягли гаубиці. Нас привітав член Політбюро ЦК партії Андрій Олександрович Жданов. Круті плечі та велика голова виділяли його з усіх, що стояли на трибуні. Я вперше так близько бачив одного з відомих країні керівників партії. Захоплений настрій з перших хвилин параду не залишав мене весь день.

А тепер мені було радісно та весело від зустрічі з Палею. І я, і вона не надали значення репродукторам, які лунали в кількох місцях на Невському, слів диктора про правила поведінки під час повітряної тривоги. Буваючи в Ленінграді раніше, адже я не раз чув подібні передачі, це було природно: Ленінград – прикордонне місто…

Повертаючись до Зонного будинку, ми побачили фотоательє. Немов заздалегідь змовившись разом повернули до нього; було близько 12 години дня. Радість зустрічі зробила наші обличчя веселими. "Нехай рідні побачать, як ми були щасливі цієї неділі", - подумав, завмираючи перед темною зіницею фотоапарату.

Паля втомилася від ходьби, вдома одразу лягла відпочити, а я сів біля вікна і став читати "Кульгавого пана" О.М. Толстого. Близько двох годин у коридорі пролунав сильний галас. Паля прокинулася, вийшла з кімнати. Повернулась і сказала, бліднучи на очах:

– Боря, війна! Двірник обходить квартири і каже, щоби запасли пісок – гасити пожежі від запальних бомб.

"Мені ж треба бути в частині", - блискавкою промайнуло у мене в голові.

Я схопився, сунув книгу на полицю і, продовжуючи свою думку вголос, сказав Палі, що маю їхати в полк. Вона намагалася вмовити мене поїсти. Але чи до їжі було? Я кулею вискочив надвір. Паля бігла за мною. Надворі трохи заспокоївся – все було як зазвичай. Сідаючи в трамвай, сказав Палі:

– Якщо все це вигадка двірника, не пиши додому, що я втік від тебе. Нехай думають, що ми провели разом весь день.

Дорогою на Фінляндський вокзал, звідки йшов приміський потяг, дивився на ленінградські вулиці, але не бачив жодних ознак війни, що почалася. Лише перед самим вокзалом назустріч провезли зенітну гармату. Я купив квиток, сів у поїзд, - як завжди. У вагоні поряд зі мною опинився майор. Він дістав надруковані на машинці листи і почав читати їх. Мені стало видно написане. Це був, як згодом він мені пояснив, текст виступу В'ячеслава Михайловича Молотова по радіо про віроломний напад гітлерівських військ на нашу країну. Значить, війна справді почалася!

"Мабуть, командування полку нічого не знало про можливий напад – інакше мене не відпустили б до Ленінграду, та ще на суботу і неділю! Що тепер буде з батьками, Льовою, Льолею? Яким буде мій шлях до дому? Чи дійду? Чи не буду я покараний за те, що так пізно повертаюся до частини?" Думки мої перескакували без жодного порядку з однієї на іншу…

Зійшовши з поїзда і відразу побачивши знайомого командира відділення, я, все ще під враженням спокою, що панував на ленінградських вулицях, не стерпів і спитав його:

– Ти знаєш, що війна?

– З 5 години ранку для нас це не новина, - відповів він. - По бойовій тривозі полк виїхав у ліс, - і показав, куди йти.

Я заглянув спочатку до військового містечка, до своєї казарми, але нікого там не знайшов. Ліжка, тумбочки, столи стояли в безладі.

У лісі, кілометрів за 5 від військового містечка, зустрів політрука дивізіону Суханова. Доповів, що прибув із звільнення, пояснив причину запізнення. Йому було не до зауважень.

У дивізіоні кипіла робота. Полк готувався до завантаження в залізничні ешелони. Невелика частина бійців і командирів мала залишитися у містечку, щоб прийняти поповнення та сформувати новий полк. Ішов розділ майна та людей. Мої бійці були на станції, там будувалася естакада для завантаження гармат.

Пізно ввечері я і кілька молодших командирів прийшли до спорожнілого військового містечка. Біла ніч створювала ілюзію дня. Тим більше незвичні були притихлі казарми, безлюдний плац і порожній майданчик для гармати. Кожен з нас, проходячи повз знайомі місця, думав про щось своє. Що війна принесе багато горя та бід – це розумів кожен. Однак скільки ще в нас було хлоп'ячого оптимізму, віри у близьку перемогу, у винятковість своєї долі, де все задумане має збуватися! Для мене відправлення на фронт означало, що я вже не потраплю на курси молодших лейтенантів. Те, що мені, через війну, треба було залишатися в армії ще якийсь час, не турбувало мене: це сприймалося як святий обов'язок. Головне в тому, що мрія про інститут залишалася, хоч і відсувалася на якийсь термін:

Ми обійшли містечко і затрималися біля своєї казарми. Першим порушив мовчання Парахонський:

– Вчора послав листа: чекай, дорога дружина, скоро повернуся. Вночі сон наснився: веду урок у школі – адже я вчитель… Вранці чую – кричать: "Бойова тривога! Війна!" А я вставати не хочу, не вірю, урок закінчую…

Він обійняв однією рукою мене, другою – молодшого командира, радиста Івана Зіненка, який стояли поруч, і продовжував:

– Уявляєте, що було у прикордонних частинах? Такі самі хлопці, як ми, такі ж казарми, військові містечка. І раптом – обстріл, кров… Бандити!

– Наші їм за це дадуть жару! І ми допоможемо! – із запалом сказав Зіненко.

– Це точно! Тут ми не засидимося, – погодився Парахонський. Він задумався, а потім твердо закінчив:

– Війна війною, а спати треба! Пішли!

Парахонського я дуже любив і шанував. Мені він допоміг перейти з дитинства до юності, багато розмовляв зі мною, давав поради. Я зі свого боку жадібно сприймав його життєвий досвід і платив великою повагою до цієї дуже розумної людини. Його останні слова якось заспокоїли мене, вивели зі збудження, в якому я був весь цей нескінченний день, що розтягнувся в часі через стільки переживань, розмов і обговорення тих змін, що відбулися сьогодні в дивізіоні.

Ми вийшли з містечка і попрямували до лісу.

На фронт!


Весь наступний день ми вантажили гаубиці, трактори, автомашини та ящики зі снарядами на залізничні платформи. Мене призначили командиром відділення розвідки взводу управління дивізіону замість сержанта, переведеного до новоствореної частини. Всім, хто їде, видали "медальйони" – бляшані плоскі коробочки з вкладеним у них листочком пергаментного паперу. На моєму було написано: "Малиновський Борис Миколайович, 1921 року народження. Іваново, 1 Прирічна, 19. Батько – Малиновський Микола Васильович. Мати – Малиновська Любов Миколаївна". Вже значно пізніше, на другому році війни, замість бляшаних "медальйонів" з'явилися пластмасові у вигляді трубочки - вони краще захищали папір від вологи. А я всю війну проносив свій бляшаний. Перед кінцем війни якось навіть подумалося (приховувати не хочу): "Медальйон-то щасливий – не скосила та, що на війні завжди поруч із солдатом ходить, а скільки разів намагалася..."

Коли ешелон був готовий до відправки, проводити нас прийшов начальник гарнізону, літній полковник, учасник громадянської війни з багатьма орденами на грудях. Він обійняв командира нашого полку, міцно поцілував його. Вони стояли поруч із нашою теплушкою, і мені було видно, як по обличчю полковника текли сльози. Тоді я не зрозумів і не дуже намагався собі пояснити, чим вони викликані.

Настрій у всіх нас і в мене був піднятий. За моєю спиною, у теплушці, гриміла пісня. Її завів замполіт Степаненко, беззмінний запівало нашої батареї:

"…Якщо завтра війна, сколихнеться країна

Від Кронштадту до Владивостока.

Сколихнеться країна, велика і сильна,

І ворога розіб'ємо жорстоко!"

Бійці дружно підхопили приспів. Ешелон рушив.

Нове призначення, напружена, без хвилини відпочинку, важка робота вдень, прощання на вокзалі, розмови про перший день боїв на західному кордоні – все це схвилювало мене, мимоволі думалося: "Які ж дороги та фронти на нас чекають?"

Через добу полк вивантажився на північ від Виборгу і після нічного маршу зайняв бойовий порядок на кордоні з Фінляндією, яка оголосила нам війну разом із гітлерівською Німеччиною. Було отримано наказ підтримувати прикордонників, припинити будь-яку спробу порушення кордону, що став лінією фронту.

Командир нашого дивізіону, капітан Євген Леонтійович Кудряшов, вибрав спостережний пункт на скелястій висотці, що заросла рідким, невисоким сосновим лісом. Спостережливі пункти батарей висунулися вперед – до самого кордону. На схилі нашої висотки, зверненої до галявини, був недобудований дот. Він був порожнім, вхід до нього був закритий. Ми викопали маленькі окопчики в кам'янистому ґрунті на самому верху нашої сопки, під деревом, що стало нашим спостережним пунктом. На схилі, зверненому до кордону, викопали окоп для розвідника з ручним кулеметом.

Я заліз на дерево, зручніше влаштувався на розлогих гілках і став у бінокль розглядати попереду місцевість, звіряючи її з картою. Спочатку все зливалося в безформну зелену масу, вкриту легким тремтячим літнім маревом. Поступово лінія кордону почала прояснюватись. Дві чи три сопки, помічені на карті та розташовані поблизу кордону, добре проглядалися на місцевості. Мені навіть здалося, що на одній із них я бачу прикордонну просіку. До болю в очах, весь наповнений очікуванням чогось незвичайного, я вдивлявся в те місце, прагнучі помітити якийсь рух. Але ніщо не порушувало лісового спокою. Ні я, ні розвідники, які змінили мене, не виявили жодних цілей. Тиша стояла й уночі. Який це фронт?!

Наше відділення так і залишалося на пункті спостереження. Інша частина взводу розташовувалася в районі вогневих позицій, кілометрів за п'ятнадцять. Дні стояли спекотні, сонячні.

На четвертий день, заспокоєні тишею і розморені спекою, ми зібралися у наших окопчиків і слухали розповіді помкомвзводу, учасника боїв з білофінами, нагородженого медаллю "За відвагу". Командира дивізіону не було, він пішов на пункт спостереження однієї з батарей. Стояли групою, чоловік п'ять, зрідка окидаючи поглядом двоповерховий будинок прикордонної застави, що білів за стовбурами дерев. Раптом помкомзводу впав вниз, хоча, як нам здавалося, страшного нічого не сталося: негучні розриви в районі застави і звуки далеких мінометних пострілів, що долетіли з боку кордону, не справили на нас враження. Побачивши розпростертого біля наших ніг помкомвзводу, який щойно розповідав про своє бойове минуле, ми, як по команді, голосно розреготалися. А він, сором'язливо посміхаючись, піднімався із землі. Раптом страшний свист і гуркіт міни, що вибухнула поруч, інстинктивно уклав нас на землю. Але тільки скінчили шипіти уламки, як усі схопилися на ноги; згадуючи судомні кидки, ми показували один на одного пальцями, захлинаючись від сміху: виявляється, і самі не такі вже сміливці! Війна з її кров'ю та смертями ще не сприймалася нашою свідомістю: відсутність досвіду заважала зрозуміти всю небезпеку того, що відбувається. Але довго чекати не довелося. Навколо стали рватися міни. Ми знову попадала на землю, несамовито втискаючись у неї. Дехто зумів впасти в окопчики, але вони виявилися такі малі… Жахливе виття летючих мін, зовсім близькі оглушливі розриви, злива свистячих і шиплячих уламків і викинутих вибухами каміння, що били по деревах і землі, стиснули тіло і душу напруженим очікуванням: чи минеться?… Здавалося, обстріл ніколи не скінчиться… Нарешті на зміну вибухам і виттю прийшов гострий запах толу, що горів, і земляного пилу. Тепер усім нам стало не до сміху. Вражений і напівоглухлий, я абияк втиснувся в один із вільних окопчиків. Майнула думка: "У підніжжя висотки, де було багато розривів, чергував з ручним кулеметом розвідник Кольцов. Що з ним?" Не роздумуючи, схопився і побіг униз. Оглушливий розрив підняв землю зовсім поруч, коли я впав на голову розвідника. Добре, що окоп виявився глибшим і місця вистачило обом! Сильний біль у лікті та стегні, якими я, стрибаючи, зачепив кам'янисту стінку окопу, були розплатою за мій необдуманий крок. А могло бути й гірше!

Обстріл тимчасово припинився. Фіни перенесли вогонь на прикордонників, сильна автоматна та мінометна стрілянина, розриви мін лунали попереду, там, де проходив кордон. По нашій висотці стелився їдкий дим, покрита вирвами вибухів земля видавала різкий неприємний запах.

Одна із наших батарей відкрила вогонь. Стокілограмові снаряди 203-міліметрових гаубиць із шипінням промайнули над нами і розірвалися десь у районі перестрілки. До неї приєдналася друга, третя. Ворожі міномети замовкли.

Користуючись перервою в обстрілі, перебіг назад, заліз на НП. Те, що побачив, було зовсім не схоже на звичну для моїх очей картину: ліс у районі кордону затягло сизувато-сірим димом. Бурі фонтани з землі та каміння, що викидаються під час вибухів снарядів, раз у раз піднімалися над прикордонною сопкою, звідки фіни вели вогонь. Будинок застави горів. Велика хмара жовтого кольору, що виросла над ним, швидко рухалася в наш бік. "Може, фіни застосували отруйні речовини?" – подумав я і, спустившись униз, наказав перевірити та приготувати протигази. Усі напружено чекали, що буде далі. Бійці зарядили гвинтівки, сам витяг наган і тримав його в руці…

Поступово стрілянина стихла. Хмара над заставою перетворилася на їдкий дим, що стелився по землі. Але ми ще чекали, що ось-ось обстріл почнеться знову. Мозок і тіло не заспокоювалися, збудження, що виникало, не проходило. Порохові запахи розбурхували уяву. Не випускаючи нагана з руки, насторожено обійшов висотку та повернувся на НП. Поки мене не було, бійці однієї з батарей принесли вбитого зв'язківця-червоноармійця Сузі, фіна за національністю, найкращого лижника дивізіону. Багато осколків пробило йому голову.

Ось вона – смерть… Виходить, нас урятував випадок, ні в кого навіть подряпини. Мої – не береться до уваги.


"Рада звістки від тебе"


Через кілька днів я побачив дівчину в червоноармійській формі, яка проходила по нашій висотці. Швидким і легким кроком вона пройшла повз, не помічаючи мене. Найімовірніше, це була санінструктор із прикордонної застави. Тоді, на мою думку, всі жінки, крім близьких родичок, здавалися якимись загадковими і далекими. Навчаючись у школі, я спілкувався з дівчатами тільки при виконанні громадської роботи і не намагався ближче познайомитися з якоюсь із них, хоча ще в 5-6 класі був по-хлоп'ячому захоплений Тетяною Тлєловою, круглою відмінницею, повненькою і красивою дівчинкою з паралельного класу Родниковської середньої школи. З переїздом в Іваново в 1935 р. моїм кумиром стала Тетяна Чебаєвська, товаришка по навчанню в 8-му, 9-му та 10-му класах. Вона гарно навчалася з усіх предметів і одночасно задавала тон у справах шкільного життя, які визначаються його неписаними законами. До занять майже не готувалася, домашні завдання виконувала на перервах. Останнє мене особливо вражало і підкорювало. Я теж був відмінником, але витрачав на заняття всю позашкільну половину дня. На мене Таня не звертала уваги. Втім, її ставлення до мене краще проілюструвати її віршами з "Сатиричної поеми" про наш клас:

"В десятых классах водятся

различные созданья,

но лишь немногие из них

достойны описанья!

Вот Малиновский, например,-

краса и гордость наша,-

всегда прилежен, скромен, тих

и слушает папашу.

С ним рядом – верный Москвичев,

сонливый, словно филин,

a в голове – вагон ума

и два вагона пыли.

А сзади – Вова Шерстунов…"

Таня виділялася не лише блискучими здібностями. Це була гарна, висока, струнка дівчина. Її живе, рухливе обличчя прикрашали світло-сірі великі очі, що завжди дивилися прямо на співрозмовника, ледь пухкі повні губи та високий лоб. Світле волосся падало до плечей. З хлопчиками вона трималася вільно, а якщо її ображали – могла дати відповідь.

Перед тим, як іти до армії в 1939 році я підмовив Васю Москвичева, з ким три роки сидів за однією партою і який теж був покликаний до армії, зайти до Тані на квартиру. Ми були в неї хвилини три, почували себе дуже сковано. На прощання вона сказала: "Пишіть". Цього було достатньо, щоб я протягом першого року служби регулярно раз на місяць надсилав їй листа з короткою розповіддю про свої військові справи. Відповідей я не отримував. Потім почав писати рідше…

Того дня, коли побачив дівчину-червоноармійця, вона мені нагадала Таню, я й послав до Іванова поштову листівку. Не сподіваючись на відповідь, написав лише кілька фраз.

"Доброго дня, Таня! Тобі, мабуть, пишуть із усіх фронтів. Пропоную тобі ще одного червоноармійця із Північного фронту. Борис."

Днів через десять я тримав у руках листа, на якому почерком Тані були написані моя адреса, прізвище та ім'я! З яким хвилюванням я читав і перечитував відверті та теплі слова цього листа!

"Доброго дня, Борю! Я дуже рада вісточці від тебе. Я і раніше отримувала твої листи, мене вони дуже радували. Але ти не знаєш, яка я погана..."

Далі Таня описувала, як вона, разом із усіма студентами Іванівського енергетичного інституту, де вона навчалася, їздила на заготівлю дров, як змінилося Іваново за минулий місяць війни і що їй відомо про наших однокашників по школі. Я не міг зрозуміти, чому Таня думає, що вона погана, пояснень якихось не було, і я не надав цьому жодного значення. Навпаки, лист окрилив мене, і я кілька разів перечитував його, а потім два дні писав їй відповідь, намагаючись зробити лист цікавішим…


Борис Малиновський "Шлях солдата"
К: Рад.письменник, 1984. -192с
© Б.М.Малиновський, 1984